Цивільно-правова відповідальність за виробництво та
продаж дефектної продукції (небезпечної продукції та продукції
неналежної якості)
Автори:
Олександр Поліводський,
Ричард Муді
експерти з юридичних питань
Мета цього матеріалу. У
цьому документі піде мова про проблемні питання узгодження
законодавства України з вимогами законодавства ЄС, що стосується
дефектної продукції та проблемні питання, що виникають у зв’язку з
цим.
У нашому випадку мова йде про Директиву Ради Європи 85/374/EEC від
25 липня 1985 «Про наближення законодавства стосовно
цивільно-правову відповідальність за дефектну продукцію» (із
змінами), надалі – «Директива». У цьому матеріалі у подальшому
свідомо не згадується про іншу Директиву ЄС, а саме – «Про загальну
безпеку продукції» № 2001/95/EC, без врахування якої не може
будуватися система законодавства, що регулює цю сферу. Проте ця
директива здебільшого стосується публічно-правових аспектів
забезпечення безпеки продукції.
У цьому матеріалі мова йтиме тільки про цивільно-правову та
господарсько-правову відповідальність і не включатиме
адміністративно-правової чи фінансової та кримінальної. Останні є
також важливим чинником відповідальності та умовою додержання
якості та безпечності продукції, проте це є окремою темою для
дослідження.
Цей матеріал не розглядає всі аспекти відповідальності за продаж чи
постачання продукції неналежної якості або небезпечної, проте
стосується найбільш актуальних питань.
Слід також зазначити, що важливе місце у системі законодавства про
якість та безпеку продукції займає Декрет кабінету Міністрів
України «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і
правил та відповідальність за їх порушення», який містить
положення, на підставі яких застосовується адміністративна
(фінансова) відповідальність тих, хто не слідує вимогам
законодавства, які стосуються дотримання стандартів, норм і
правил.
Необхідність гармонізації
законодавства до вимог ЄС. Відповідно до ст. 51 Угоди про
партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і
Україною, яка підписана 14 червня 1994 р., ратифікована 10
листопада 1994 р. Законом України № 237/94-ВР, Україна
зобов’язалася вжити заходів для забезпечення того, щоб її
законодавство поступово було приведене у відповідність до
законодавства Співтовариства. Відповідно до статті 9 Конституції
України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України.
Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо прискорення
вступу України до Світової організації торгівлі» від 5 вересня 2001
року № 797/2001 містить ряд положень щодо підготовки вступу України
до ЄС, а Указом Президента України від 14 вересня 2000 року №
1072/2000 затверджено Програму інтеграції України до Європейського
Союзу. Цим же указом Кабінету Міністрів України, центральним та
місцевим органам виконавчої влади дано вказівку на виконання
заходів, що передбачені Програмою.
План дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції
України до Європейського Союзу в 2003 році було затверджено
розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2002 р. N
744-р. Пункт 6.2.3. Плану дій прямо стосується стандартизації,
оцінки відповідності та акредитації. Серед іншого передбачається
перегляд правил сертифікації продукції, яка підлягає
обов'язковій сертифікації з урахуванням положень європейських
директив.
Разом з тим, Україна не є членом ЄС, тому впровадження директив ЄС
не є її прямим обов’язком, на відміну від країн-членів ЄС.
Стосовно гармонізації законодавства сфері СФСЗ, слід зазначити, що
на сьогодні діє Міжвідомча комісія із забезпечення виконання в
Україні вимог директив Європейського Союзу та гармонізації
стандартів і санітарних, екологічних, ветеринарних, фітосанітарних
норм з міжнародними та європейськими вимогами на
сільськогосподарську сировину та продукцію, положення про яку
затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня
2003 р. N 620.
Значення директив у системі
права ЄС та узгодження законодавства України з вимогами
європейських директив. Підстави та наслідки застосування такого
нормативно-правового акту як директива містяться у ст. 189 Договору
ЄС. З цієї статті слідує, що директива – це зобов’язуючий
нормативний акт щодо певного очікуваного результату. Директива на
має прямої юридичної сили, проте держави-учасниці ЄС зобов’язуються
виконувати змінити своє законодавство для того, щоб воно
відповідало викладеним у директиві положенням. Кожна директива
містить термін для її виконання. Відповідно до наведеної статті
кожна країна-член ЄС зобов’язана виконувати такі директиви у межах
часу, що зазначений у самих директивах. За невиконання заходів, що
передбачені директивами може наставати відповідальність держави,
яка їх не виконує. Термін виконання переважної більшості директив,
які стосуються питань стандартизації, сертифікації та оцінки
відповідності вже пройшов.
Відповідно до статті 138 Договору про створення ЄС члени ЄС не
можуть встановлювати більш жорсткі вимоги, ніж ті, які визначено
директивами ЄС (крім окремих сфер діяльності, таких як захист
здоров’я та безпеки працівників, особливо середовища, у якому вони
працюють та ін.).
Директиви не містять шляху, яким кожна з держав зобов’язана їх
виконувати, кожна з країн може вирішувати яким саме методом досягти
результату, що передбачається директивою.
Слід також зазначити, що для кожної директиви було відведено час на
її імплементацію у законодавства кожної з країн-членів. Для усіх,
крім кількох, цей час вже минув. І до цього часу усі країни вже
мали привести свої вимоги у відповідність до цих
директив.
Україна не є членом ЄС, не є стороною Договору про створення ЄС,
тому прийняття директив не є безпосереднім обов’язком України,
проте такий обов’язок виникає з підписаної угоди, що наведена
вище.
Ви маєте можливість загрузити повну
версію цього документу - ЗАГРУЗИТИ
|
